Першоджерело статті: Meloport

Від незнання до цікавості

Що ми знаємо про українську традиційну музику? Кожен, певно, має про неї якесь уявлення. Але якщо серйозно поставити собі питання «що таке українська традиційна музика?» — є шанс залишитися у роздумах.

Я знаю кількох людей, які цікавляться або займаються традиційною музикою. Чим більше я стежив за їхньою активністю у соцмережах, тим частіше виникало враження, що існує певна субкультура із власними кодами, героями та навіть мемами. І щоб зрозуміти її, треба опанувати якесь знання. Або, що навіть важливіше, отримати безпосередній досвід.

Давньогрецькому філософу Сократу приписують знаменитий вислів: «Я знаю, що нічого не знаю». У його конкретному випадку, описаному Платоном, йшлось про різницю між уявною та справжньою мудрістю. Суть останньої – визнавати та не соромитись того, що наші знання неминуче обмежені. Так, наприклад, виявляється, що згаданий сократичний принцип приписують також і його сучаснику Демокріту. Коротше кажучи, не знати – не соромно.

Ця стаття не дасть вам точного визначення української традиційної музики, а також не розповість про довгу історію її дослідження та популяризації. Втім ви познайомитеся із одними з тих, у кого можна про неї запитати та дізнатись навіть більше, ніж очікували.

Як познайомитись із традиційною музикою в 2020?

Історія освітньої платформи «Рись» бере свій початок шість років тому, в 2014. І починається вона, даруйте за каламбур, дуже традиційно для традиційно-музичної спільноти – з експедицій. Виявляється, що музика, про яку ми ніби знаємо, потребує того, щоб її знайшли та навіть зберегли. Звідси й назва – пісні, які засновники платформи Андрій Левченко та Катерина Капра шукали на Поліссі – «такі ж "дикі" та унікальні, як рись у місцевих лісах».

З 2015 «Рись» розвиває неформальну освіту в галузі традиційної музики. Це майстер-класи і курси зі співу та гри на інструментах, літня школа, а також неодмінна практика – вечірки.

Нещодавно, за підтримки Українського культурного фонду, у «Рисі» з’явився сайт. Він містить цикл коротких та популярних, але науково достовірних лекцій про традиційну музику. Власне тут можна дізнатись, «що» це, «як» це, а також «коли» та «навіщо».

На позір, перші ідеї, які відкладаються після короткого знайомства – це те, що традиційна музика існує для себе, а не для слухача чи глядача. Вона регіонально різноманітна. Її жанри обумовлені сезонами або подіями. Вона ніколи не однакова, а завжди варіативна. Навіть, коли її виконує один і той самий музикант. Її грають у невеликих ансамблях.

Елементом освіти є безперечно і знайомство із професійним середовищем. Якщо ви зацікавитесь українською традиційною музикою, ви не зможете обійти імена Євгена Єфремова, Ірини Клименко, Ірини Данилейко, Михайла Хая та багатьох інших.

І певно найзручнішим інструментом для знайомства із персоналіями та їхнім особистим досвідом сьогодні є подкасти. Їх «Рись» презентує під іронічною, але концептуально значущою назвою – «Ріж вірьовку» . Символічна опозиція дослідників автентичної традиційної музики до культури «народних хорів» – одна з центральних ідей руху, своєрідний конфлікт-каталізатор віком понад сорок років.

Тож, якщо розуміти наші похмурі пандемічні часи як ефемерну, та все ж можливість дозволити собі самоосвіту; або якщо ви у пошуках власного сенсу та задоволення, а традиційна музика – ваш інтерес, тоді медійна активність «Рисі» видається напрочуд вчасною.

Андрій Левченко вважає, що знання про традиційну музику є показником освіченості людини, зокрема, коли мова йде про тих, хто займається музикою. «Є така парадоксальна ситуація, що людина, яка може бути музичним експертом – може взагалі не знати нічого про український поліфонічний спів або про різницю між купальськими та жнивними піснями, веснянками і весільними», – додає Катерина Капра.

Музика для себе

Та все ж таки, що приваблює молодих міських людей у традиційній музиці? «Рись» має безліч відповідей. Серед них, на перший погляд, логічні та очевидні. Буцімто традиційна музика – один із ключів до розуміння автентичної української культури на противагу радянському офіціозу народних хорів та клубних колективів, на якому досі стоїть шкільна освіта.

Також ми маємо завжди актуальний наратив повернення до витоків – фольклор всюди: і незчисленні академічні композитори зверталися до джерел, і сучасні популярні артисти інтерпретують фольклор власним чином – згадаємо приклад ДахиБрахи та її вплив на сприйняття української музики сьогодні.

Але серед цих тез є і більш особисті, на яких хочеться зупинитись детальніше. «В молодому віці люди часто шукають свою ідентичність, намагаються зрозуміти, хто вони такі», – каже Катерина Капра. Серед місць, де тривають ці пошуки, до роботи, стосунків, політики або світогляду можна додати і територію культурної спадщини.

«Так вийшло, що в багатьох наших родинах було не прийнято говорити про родинну історію. Особливо в радянські часи, – продовжує дослідниця. – Ця історія дуже часто стиралась. Навіть на родинних фотографіях можна побачити видряпані або вирізані обличчя. Коли людей забирали, висилали та розстрілювали, [близькі] намагалися знищити пам’ять про них. І так само не розповідати про цих людей у родині та не передавати ці речі, бо це могло бути небезпечно».

Катерина зокрема згадує приклад власних репресованих родичів та наголошує, що підхід «не розпитувати та не розповідати про минуле» — дійсно є. Але вона також впевнена, що із травматичними сторінками історії, як то війна та Голодомор, пов’язана і музика.

«Насправді ми є дуже близько до цієї музики, через те, що в більшості родин між нами і людьми, які музикували – одне-два покоління, – підкреслює співзасновниця «Рисі». – Ця музика є дуже досяжною, і до неї легко дотягнутися, і знову її собі привласнити. Повернути її для себе і зробити її частиною свого життя».

Андрій Левченко додає, що належність до традиційно-музичної субкультури – це своєрідний андеграунд та нонконформізм, «де ти протистоїш масовці, рагулізму, масовій культурі низького штибу».

Він посилається на одного із героїв «Рисі», етномузиколога та професора Євгена Єфремова. Заснований ним у Києві наприкінці сімдесятих гурт Древо – був першим міським колективом в Україні, що виконував традиційні пісні без обробок. «Найбільше його мотивували краса музики і спротив упередженням про неї; та оцій формальній «народній» музиці, яку здебільшого вигадала радянська система».

Але головним чинником дослідник вважає саму музику, бо вона оригінальна в кожному виконанні: жодної пісні, танцю чи мелодії на скрипці не грають однаково. «Цікаво, що у селах цю музику знають всі. Це ніби одна музика, але в кожному селі вона різна. Коли ти слухаєш цю музику на плеєрі, то ти це відчуваєш і розумієш. Це додає цікавості», – каже Андрій.

У «Рисі» вважають, що вчитися традиційній музиці – непростий, але доступний спосіб музичної освіти, якщо порівнювати, скажімо, з класикою та джазом. «Це частково схоже на рок або на сучасну музику, бо це досить демократичний жанр», – говорить Андрій, та наводить приклади із самоосвітою гітаристів за допомогою YouTube. Його колега додає, що традиційна музика – складна і багатокомпонентна, але відкрита до взаємодії: «Щоб почати – не потрібно дуже довго готуватися». Натомість працює принцип “learning by doing”. «Так, як це було раніше», – підкреслює Катерина.

Із головним принципом джазу – імпровізацією, традиційну музику споріднює її варіативність. «Вона була створена і найбільше підходить, щоб бути в теперішньому моменті, бути разом з іншими, максимально проживати момент, – каже Катерина Капра. – Я це відчуваю, коли співаю. Це просто так і працює, як якась медитація. Коли співаєш, то наче розчиняєшся у цьому співі. Наче тебе несе якась хвиля, і ти їй віддаєшся, розслабляєшся і зосереджуєшся».

Дослідниця переконана, що це повертає нас до актуальних питань турботи про себе та змістовного спілкування з іншими. Оскільки сьогодні ми маємо багато віртуального спілкування, яке втомлює, а також стрес, втому від роботи та врешті брак контакту із самими собою. Тобто уважність до себе та інших є неабияк актуальними для людей, що живуть в містах.

«Дуже цікаво дивитися на старих бабусь, коли ми їх записуємо в експедиціях. Коли вони співають, то погляд у них часто зосереджений в одній точці. Вони тільки похитуються і співають пісню, – відмічає Катерина Капра. – Часто це пісні з драматичними сюжетами, але на обличчі цього взагалі не видно. Люди неначе дуже в собі в цей момент. Це справляє враження самозанурення та медитації».

Катерина каже, що співати з іншими – це нагода бути з ними разом, відчувати іншу людину присутньою у моменті. «У традиційному співі є ідея взаємодії голосів. Особливо у тому, що стосується поліфонічного, багатоголосного співу, – пояснює дослідниця. – Ти не можеш самостійно заспівати пісню повністю в усіх її варіаціях та складових. Це завжди взаємодія кількох голосів, кількох людей, які імпровізують в межах традиції, додають якихось варіантів. Тоді пісня звучить вповні».

Назад у майбутнє

Видається, що функціональність традиційної музики, її існування не для сцени, а власне для життя – надають людині сучасної міської культури новий, але насправді усім знайомий вимір – партисипативний. Або наче додають цьому виміру нової якості. Тобто, коли немає «слухачів» та «артистів», сама музика ніби безпосередньо інтегрується до життя.

Традиційна музика містить необхідний консервативний елемент, щоб продовжувати існувати. Та все ж мене цікавить питання творчості: чи можлива на цьому ґрунті нова музика? Така, що не була б фольклоризмом чи кітчем, але продовжувала органічно існувати в контексті сучасного життя.

«Не буде проблеми в тому, що ми гратимемо одну й ту саму, здавалося б, консервативну і нудну музику».

На думку Андрія Левченка, це питання часу. Він зауважує, що хоч традиційна музика і консервативна – вона діяла за законами спільноти та створювалася в її рамках – та все ж її творцями є конкретні люди. Навіть приживання твору в спільноті з часом набувало новизни у кожному окремому виконанні.

«Якщо набереться «критична маса» людей, які добре орієнтуються в цій музиці, багато грають і мають якісь композиторські схильності – не в формальному розумінні, а в широкому – то це досить можливо, що люди в сучасному світі, в містах, зможуть вигадувати та створювати нову традиційну музику», – припускає Андрій.

Також він вважає питання «Що таке традиційна музика?» – філософським, оскільки існують традиції різних епох. Саме тому, навіть без нових творів, зіграна у Києві сільська музика сторічної давнини буде новою через унікальність свого виконання. «Не буде проблеми в тому, що ми гратимемо одну й ту саму, здавалося б, консервативну і нудну музику», – резюмує співзасновник «Рисі».

Катерина Капра підкреслює, що саме ця партисипативна складова музики і танців дає багато простору для самовираження. «Якщо ми перестанемо бути так сильно прив'язаними до того, що музика – це таке мистецтво, а мистецтво має бути високим та недосяжним, і займатись ним може тільки людина, яка робить це суперправильно і професійно, а всі інші можуть бути лише глядачами... Якщо ми відійдемо від цієї ідеї, – зауважує дослідниця, – то [зрозуміємо, що] музиковання для себе та свого задоволення – це надзвичайне джерело і натхнення, і радості для людини».

Співзасновниця «Рисі» переконує, що традиційна музика дає багато можливостей, щоб реалізувати ці відчуття. На її думку, це таке ж вміння, як і будь яке інше. Тому чим більше людей будуть цьому вчитися, тим більш інтегрованою до сучасного життя буде ця культура.

В історії традиційної музики завжди був розвиток та виникали нові жанри, тому, вважає Катерина Капра, важливо, щоб розвиток не був спрощенням. «Коли є діапазон – явище не ізольоване, а нормально та повнокровно існує та співіснує з явищами, що існують навколо». Тому у паралельному існуванні консерваторів та інтерпретаторів, на її думку, нема нічого поганого.

У планах «Рисі» робити традиційну музику доступнішою та зрозумілішою для різних людей. Андрій та Катерина нагадують, що довгий час вона жила в паралельному світі у селах і наукових кабінетах, серед вузького кола музикантів та дослідників. Доступність інформації та освіти – це базові принципи, на яких ґрунтується «Рись» для того, щоб ця музика могла «існувати в майбутньому як потужний і цікавий феномен».

Післямова у паралелях

Мене здивувало та зацікавило, коли Катерина вжила слово «індустрія» в одному із подкастів. Її думка полягала в тому, що сьогодні люди, задіяні у традиційній музиці можуть зробити улюблену справу прибутковою та врешті приділяти їй свій основний час.

Мені згадався приклад англійського утопічного мислителя ХІХ століття Вільяма Морріса. В сучасній Британії його вважають ледве не передвісником екоактивізму, що пророкував кліматичну кризу. Художник Морріс був захисником та відроджувачем традиційних ремесел, а також противником індустріалізації. Він був переконаним, що праця має приносити людині задоволення, і шлях до цього вбачав саме у ремеслах.

Говорячи про індустрію, Катерина порівняла можливості традиційної музики з тим, як сьогодні існує оперна. «Опера – не масовий жанр, але є індустрія, яка навколо цього розвинена, – говорить дослідниця. – Є багато поціновувачів, композиторів та виконавців». Тобто, вважає вона, це нішева музика, що може розвинути власну індустрію зусиллями людей, які цю музику створюватимуть та слухатимуть.

Для прикладу насамкінець хотілося б згадати цікаву географічну паралель. Гітарист Рафаель Роґінський якось сказав, що у сусідній Польщі, яка також вийшла з соцтабору, рух до автентичного фольклору почався не так вже й давно

.

Етнограф, музикант та колишній головний редактор сайту Muzyka Tradycyjna Ремек Мазур-Ганай розповідає, як на початку дев’яностих разом із однодумцями вони створили колектив «Братство убогих» (Bractwo Ubogich). Молоді люди так само подорожували селами, записували старших музикантів та вчилися грати їхній репертуар. Пізніше деякі учасники гуртка заснували асоціацію «Дім танцю» (Dom Tańca), де продовжували вивчати та грати музику, а також запрошували сільські колективи. «Дім танцю» співпрацював із фундацією Muzyka Kresów, яка організовувала зокрема і майстер-класи з українського традиційного співу та конференції за участі київського Древа. Власне Євген Єфремов в одній із лекцій згадує, що український досвід вплинув на формування польського.

Моделлю, якою керувалися поляки, було продовження традиції in crudo, тобто як є, у сирому вигляді – без костюмів, «в джинсах». Однодумців вони знаходили в Угорщині, Ірландії та Франції. А вже з початку нульових їхній літній табір традиційної музики мав значний вплив на її поширення по всій країні.

Цікаво, що Ремек Мазур-Ганай – не лише дослідник та виконавець традиційної музики, але і знана постать на експериментальній польській сцені, яка пов’язана із авангардною інтерпретацією фолькору. Він має сольний проєкт Nagrania Terenowe Snów та є учасником гурту Księżyc. Останній має культовий статус у вузьких колах далеко за межами Польщі та підтримує творчі контакти із представницею українського андеграунду Світланою Няньо.

Ще одна цікава паралель полягає у тому, що здебільшого в 90-х, у Польщі діяв музичний лейбл Koka Records, заснований польським українцем Влодком Наконечним. На ньому виходили як актуальні записи андерграундих артистів (Світлана Няньо, Ivanov Down, Foa Hoka, Ігор Цимбровський), так і традиційна музика (Древо, Михайло Хай, Гілка, Родина Тафійчуків).

Тож відкрити для себе українську традиційну музику сьогодні – це так само новий та цікавий досвід, як і раніше.