Традиційна музика в Чернігові. Інтерв’ю з Вірою Ібрямовою-Сиворакшею
Слухайте повне інтерв'ю у нашому подкасті
Що буде з традиційною музикою в містах, як у Чернігові виник осередок прихильників традиційної музики, чому спів — це терапія, і як він допомагає в повсякденному житті.
Віра — композиторка і викладачка традиційного співу, що розбудовує традиційномузичну спільноту в Чернігові. Зокрема вона є керівницею «Співочої майстерні», де всі охочі можуть долучитися до пошуку власного звучання й почати вивчати місцеву традицію. Цю статтю ми створили на основі подкасту «Ріж вірьовку» та додаткового інтерв’ю із Вірою, яке ми зробили навесні 2022 року, щоб уточнити деякі моменти, які змінилися з часом.
АЛ — Андрій Левченко, КЄ — Катерина Єфремова.
АЛ: Перше, що хотілося б запитати — ніби досить просте й непросте запитання: як дівчина з Кобижчі (Кобижча — село Бобровицього району Чернігівської області. — Прим. ред.), де не було музичної школи, стала вчитися в консерваторії на композиторку, отримувати президентську стипендію, встигала писати свою музику, а потім перейшла до традиційної музики. Як так сталося, як ти пройшла цей шлях?
— Отже, маленька дівчинка в Кобижчі, де нема музичної школи. Там була вчителька, Тамара Сергєєвна. Як вона з’явилася там — я вже не знаю, і мало хто знає. Вона набирала діток, шоб усі грали на фортепіано. Й от я туди попала.
фото: Співоча майстерня
АЛ: Це був формат музичної школи по класу фортепіано?
— Да, це був клас фортепіано, дуже скорочений з усіх боків: без сольфеджіо, музичної літератури, без нічого — ми просто грали на фортепіано і їздили в район, шоб нам ставили оцінки. Мені дуже дивувались, коли я приїхала на консультацію в училище, що в нас була така дивна школа, ми тільки музицировали при свічах. І пришлось за один рік усе це наганять. Ну я оце вступила, ще позаймалася в училищі на фортепіано. Якось почала писати музику… Ой, я навіть пам’ятаю, як це було: коли третій час грала дві стрічки Баха, які треба було розібрать по голосах, якась там чотириголосна фуга… Граєш-граєш того Баха, так беру дві ноти, беру — і пішло вже, я тоді помічаю, що я імпровізую. А потім я там брала участь у одному конкурсі, і приїхав із Харькова професор, йому сподобалась моя музика, каже: «Приїжай поступать к нам, у город Харьков»…
АЛ: «… у нас є метро», да?
— «В нас є метро», да. Так усе почалось — на навчанні
АЛ: А ти ж народилась у селі. Чи чула ти там традиційну музику?
— В Кобижчі співи я чула мало. Згадую, що були свята, приходили подружки бабусі, вони тоді співали. Пам’ятаю, як дід любив співати, коли працював. Але так дивно, шо баба йому постійно закривала рота. Типу, каже: «Шо ти оце співаєш!». А я зараз пригадую, як він це робив, і мав такий приємний грудний тембр, з таким «під’їздом» нагору — видно, що він був дуже розслаблений і просто кайфував від цього співу під час роботи. Мама моя не співала, і зараз, коли ми співаєм із бабою, вона каже «Вєра, ну дак навчи мене співать, шо ти людей учиш співать, а мене не научиш». А батько теж співає, але свої пісні, під гітару.
Відкриття традиційної музики
АЛ: Як тебе перемкнуло на традиційну музику?
— Це було якраз під час навчання в Харкові. Я думаю, це в багатьох так: «коли я вперше почула, як моя викладачка співала традиційну пісню, двері в цей світ відкрились…», усі ці історії. Так відбулося і в мене. Це був курс фольклору, і я почула, як викладачка співала пісню з Харківщини — і мене дуже вразив цей спів. Але окремої кафедри в моєму виші не було. І я продовжувала вчитись на композиції, але паралельно почала співати в гурті, який при консерваторії був, «Стежка». Почала цим захоплюватись, зі скаженими очима їздить по барахолках і збирать усі сорочки, дукачі й намиста, шоб набить свою скриню… І з тих пір усе почалось. У мене дві паралельні дороги йшли — композиторська діяльність і фольклорна.
фото: Співоча майстерня
КЄ: А чи була в Харкові в той час якась тусовка людей, які люблять традиційну музику? Чи є там своя спільнота?
— Ну, у консі ми точно були спочатку фріками. Була спільнота навколо «Муравського шляху», але це за віком трішки старші люди. Хоча там були й молодші співачки, але в нас зі «Стежкою» й «Муравським шляхом» не було такої загальної тусовки. У консерваторї це була «Стежка» й наші найближчі друзі, які ходили до нас на концерти. Або просто на різні свята ми зустрічались, пили всякі чаї і співали.
АЛ: Згодом ти працювала з архівом Харківської консерваторії. Розкажи трошки про цей архів — скільки там записів, чи все вже оцифровано й чи всі секрети розгадані? Дуже цікаво, бо хочеться знати загалом ситуацію, у яких інституціях є які записи, скільки їх, шо з ними, і важливо, де їх можна почути.
— В Харкові я мала змогу долучитись до двох архівів — Консерваторії й Харківського будинку народної творчості, у якому працює Галина Лук’янець, керівниця гурту «Муравський шлях». На той момент, коли я навчалась, був дуже малий відсоток оцифрований у консерваторії. Я носила ці касети й бобіни на роботу в іншу лабораторію, там їх оцифровувала і приносила назад. Там ще були фотоплівки з експедицій, а в мене вдома в Чернігові був фотосканер, і я, коли їздила додому, брала їх із собою, сканувала і возила назад. Ми тоді оцифрували… По-моєму, пару касет залишилось, так, але це якихось на той момент останніх років, а всі старіші ми оцифрували.
фото: Співоча майстерня
КЄ: Ти бачила, нещодавно оприлюднили архів із записами старовинних пісень із Харківщини (Йдеться про Цифровий архів фольклору Слобожанщини та Полтавщини, folklore.kh.ua — Прим. ред.). Я правильно розумію, що там якраз ті, які ти оцифровувала?
— Так, це частина моєї роботи. Ще Галина Василівна написала тоді: «Твой труд не пропав». Основна моя робота там — це транскрипція цих записів. Там ще паралельно ж були літописці тексту, бо плівку економили, тому текст під час експедицій писали вручну. І я зводила це докупи, робила транскрипцію, тоді дописувала туди текст і готувала вже файл в електронний архів.
КЄ: А що було після того, як ти закінчила консу? Ти продовжила писати музику? Як ти тоді бачила себе: як композиторку в першу чергу, чи як виконавицю, співачку? І що було, коли ти вернулася в Чернігів?
— Я на той момент думала, шо я академічна композиторка, і я цим буду займаться.
— КЄ: А яку ти музику писала?
— Свою красіву музику. Більш мінімалістичну — воно мені дуже подобалось, це направлення. Ми довго воювали з професором, чому я цим займаюсь, цією мінімалістичною музикою. Писала й симфонічні твори, і в мене є моноопера, у театрі теж працювала — три вистави. Ну й різна камерна музика, її теж багато було. Але знову-таки, шлях традиційної музики мене не покидав. Якраз у консерваторії я трошки почала їздити в експедиції, намагалась зрозуміти світ автентичних виконавців. Періодично були такі напливи, шо треба кинуть всю цю єрунду й поїхать жить у село, сажать моркву й носить воду, — і тіки тоді я зможу навчиться співать, бо в цьому істіна. А тут, у гОроді, ївши снікерси, я не навчусь співать. Бо є інтернет і телефон. Але час ішов, моркву я не садила, а переїхала в Чернігів жить. І тут такий час дивний настав — я чомусь уявляю це, як у фільмах Дикого заходу: я така ступаю на чернігівську землю і стою, дивлюсь по боках, а там таке перекотиполе котиться, і нема нікого…
КЄ: Достаєш пістолет…
фото: Співоча майстерня
— Достаю пістолет, і кричу: «Хто тут співає? Я хочу поспівать із вами!», а мені ніхто не отвічає. То я тоді зрозуміла, шо єдиний варіант — це заховать пістолєт, по-перше, а по-друге, — якось поділитись із людьми тим, шо я знаю. Був це якраз період початку громадської організації «Рись», яка з маленького рисьонка виросла у велику тварину з довгим хвостом. І я ж їздила на майстер-класи традиційномузичних співачок, які ви робили, намагалась зрозуміти своє тіло, свій інструмент, свій голос — як це все працює. У мене так працює розум, шо мені треба все розкласти по поличках і все проаналізувать. Я так роблю з усім, і так же було зі співом. Почала цю розкладену по поличках систему розповідать дівчатам, які хотіли співати. Так усе й почалось.
Співоча спільнота в Чернігові та викладання
КЄ: А можеш розповісти більше про Співочу майстерню? Що це таке, як це працює?
— Співоча майстерня почалася з двох дівчат, які підійшли до мене після концерту проєкту «Шляхетно» і сказали, що теж хочуть так співати. Потім почали долучатися то одна, то дві, і зараз у нас уже існує три групи: дихальна, звукова й пісенна. Із початківцями й середнім рівнем ми більше від часу присвячуємо співочому диханню, звуку, відчуттю свого голосу, як добуть і зрозуміть цей звук у собі, а старша, пісенна група — це люди, які вправно співають, із якими можна вже працювати глибше над саме особливостями певної традиції співу. Майстерня існує від 2017 року з перервами на два дєторождєнія. Дівчата там дуже різні, але коли пройшов, мабуть, рік нашого співу, усі дуже подружилися.
фото: Співоча майстерня
КЄ: А все ж яка була в тебе мотивація, коли ти створювала Співочу майстерню? І чи якось вона змінювалася з часом — ти досягла цього й пішла далі?
— Я так думаю, що глибинне бажання, перше, — це було перебування в цьому традиційному осередку. Тому що в Харкові він був, і ми постійно щось слухали, обговорювали. А тут такого не було. Тому першочергово це було бажання такого осередку. А ще — бажання співати, бо традиційний спів — це гарний спосіб турботи про себе.
А зараз мені подобається викладати. Я не вважаю себе професійною співачкою, але в мене є аналітичні навички і досвід композиторства. І завдяки поєднанню цього із досвідом у традиційній музиці мені вдалося знайти свій підхід у тому, як пояснювать людям певні моменти, і це працює.
КЄ: А шо для них було найскладніше в опануванні традиційного співу?
— Найскладніше, я думаю, як зазвичай у всіх — відкрити той голосний внутрішній звук. Іноді відчутно, що тут у людини в горлі блок. І я більш ніж впевнена, шо це не фізичний блок, а психологічний І скільки таких випадків траплялося, з такими початківцями-початківцями… Я знайшла такий ключик, який працюює: мені здається, що вся ця дорога може початися через гучне говоріння. Тому шо в селі взагалі всі гучно говорять. У принципі, як вони говорять, так вони і співають, у них нема ніякого дисонансу тут, усе дуже просто.
фото: Співоча майстерня
Зі Співочою майстернею ми співаєм чернігівські пісні. Тому що я переконана, що географія впливає на відчуття того твого звуку. От я періодично я співаю зі своєю бабою. Кобижча — це південна Чернігівщина, там круглий звук, уже такий помежово з Полтавщиною. І я внутрішньо співаю цим звуком природньо, отак, як баба. А верхня Чернігівщина — це такий плоский тонкий звук, мені вже треба думати головою, як його співати. Я впевнена, що так працює в усіх людей. Тож ми співаємо виключно Чернігівщину й так, слава Богу, склалось, що всі дівчата десь дотичні до Чернігівщини.
КЄ: Співоча майстерня — це така історія успіху, яких дуже мало зараз є інших прикладів в Україні. Тобто є там у Києві великий осередок таких людей, які співають зі своєї волі, є в Рівному своя тусовка помітна, є там у Харкові, є у Львові — там останні роки два в них дуже бурхливо розвивається своя спільнота, яка дуже з київською споріднена, — є там в інших місцях, де є консерваторії і при них якісь гурти. І Чернігів на фоні всієї України — це така дуже помітна точка, де є свій маленький осередочок, який насправді дуже швидко розвивається, якщо порівняти з темпами, які є в інших містах. Тому це насправді дуже круто. Як ти плануєш, що буде зі Співочою майстернею далі?
Я не хочу робити гурт і перетворювати це на сценічне виконавство. Навіть якщо це буде існувати просто від заняття до заняття, але люди будуть приходити, співати й отримувати від того від тих пісень користь для себе — на зараз мені цього достатньо абсолютно. Може, я придумаю якийсь формат, у якому можна поєднати цю сценічність, популяризувати традиційну музику й пісні іншим людям, щоби після нашого концерту хтось прийшов і сказав «Я тоже хочу так пєть». Я буду над цим працювать і я буду дуже рада, якщо вийде таке придумать. Але точно не хочу, щоби це перетворювалось на сценічне виконавство.
фото: Рись
Я хочу записати онлайн-курс, зараз працюю над матеріалом, над структурою, тим, як це все докупи стулить. А ще потроху викладаю спів онлайн людям і з України, й іноземцям, що зараз зацікавилися українським співом.
У перспективі хочу, щоби були стабільні групи, щоби їх там було три-чотири, щоби були індивідуальні співи… Але найголовніше — шоб справді люди в цьому бачили користь і потребу для себе, безпосередньо використовувати цей спів у своєму житті. І, мабуть, є страх того, шо я не можу сама себе замінить: бо якшо все ж зробити викладання традиційного співу своєю основною роботою, шо було б реально круто, то я не маю права захворіть, нічо зробить, бо не можу сама себе замінить. Років за п’ять-десять я дуже хочу, шоб я викладала не одна, а шоб теж був співак або співачка, який розділяє мої цінності, цінності Співочої майстерні, і шоб могли ми працювать вдвох, або на заміні, або, може, втрьох чи вчотирьох.
Коментар-оновлення з травня 2022: «Війна нагла, у нас не спитала про наші плани, і зараз учасниці й учасники Співочої майстерні — хто де. Переходимо в онлайн, бо потреба співати є, вона нікуди не зникла. Але пісні на війні — це тема для окремої зустрічі насправді.
фото: Рись
КЄ: Що ти скажеш взагалі про наставництво в традиційній музиці: як передавати традиційні техніки співу від старших гуртів до молодших, або від метрів до молодих? Чи це непотрібно?
Я вважаю, що це вкрай потрібно, бо тут закладений найголовніший принцип існування традиційної музики: передача від старших людей, у яких є досвід (неважливо, який — чи це автентичні виконавці, чи міські, але досвід, набутий протягом життя) молодшим людям, які цим цікавляться. Тому я думаю, що це дуже важливо й необхідно, і тут уже кожен шукає свої лазєйки, як цього досягти. Або їздить на Школу Рисі, або ходить на якісь заняття індивідуальні, або онлайн щось шукає, просто слухає-вислуховує. Я думаю, тут уже в кожного свої шляхи.
Спів як стиль життя
КЄ: Що в традиційному співі головне для тебе? От коли ти вчиш чи співаєш якусь пісню — на що ти звертаєш увагу, або що є найприємніше чи найважливіше, що ти от проспіваєш і відчуєш, що це було круто, тобі сподобалося, ти задоволена. Що тобі подобається в традиційному співі?
— Мені подобається в традиційному співі саме фізичне відчуття, по-перше. Це потік оцього повітря, як воно лоскоче, поштовхи й робота м’язів, як воно виходить, шось таке ізсередини назовні. І стає так добре, тіло розслабляється, думки вивільняються. А коли ми співаємо разом, то найголовніше — це такий загальний рух, який іноді можна відчуть при вдалому співі. Коли всі заходять на одну хвилю, і коли є така пульсація, яку не можна розказать, як її заспівати, не можна її зрозуміти розумом, її можна тільки відчути оцими великими хвилями.
фото: Співоча майстерня
КЄ: Наскільки важливо для тебе продовжувати вчитися в інших людей і над чим ти сама як співачка або викладачка працюєш?
— Навчання є для мене дуже важливим, і, на щастя, на кожному періоді мого традиційноспівочого шляху траплялися такі переломні викладачки, які багато чого мені давали й розуміли, куди мені рухатись. Уперше це було на майстер-класі Рисі із Сусанною Карпенко. Мене тоді дуже вразила глибина, з якою можна займатися питанням співу, і наскільки це, якщо можна так сказати, серйозно, наскільки це багатогранно і глибоко. І мені захотілося зануритись у цю глибину. А потім от сталася Школа Рисі, та, де була Анна Охрімчук. Я пам’ятаю, якийсь день ми тоді ввечері поїхали до річки, і всі гуртом співали, я підхожу до неї й кажу: «Як оце співать тепер», а вона «Ха, ну так яти думалак, оце ж я тобі про це й кажу!». І якраз із того часу мене повернула дорога на відчуття цієї пісні в собі, на її практичне призначення. Що пісня не має бути сценічною, виконавською, а має наче виконувати оцю практичну функцію, яку вона несла в першу чергу. Це якраз Анна повернула мене на цю дорогу. І, у принципі, я по ній зараз іду потрошку.
— Як я б хотіла — щоб, по-перше, вона також існувала в нас у побутовому житті, тому що в сільських людей вона теж не існувала просто так, вона допомагала робити роботу, допомагала скидати якісь внутрішні напруги. Це дуже класний інструмент, і насправді дивно, що в нас воно все лежить під носом, а ми цим усім не користуємся. Ясно, шо це не може бути там суперякісне виконання, шоб там усі триголосся звучали, з виводом, і щоби терції були і знижені, і завищені, й імпровізаційність була в кожному куплеті, і все решта… Це в наших умовах буде якийсь суперспрощений варіант. У зв’язку з цим виливається наче другий рівень існування традиційної музики: це традиційна музика в концертному вигляді, коли є музиканти, дослідники, які займаються реконструкцією традиційної музики.
КЄ: Як ти бачиш традиційномузичну спільноту, куди хочеш, щоби вона рухалася?
Мені хочеться, щоби люди самі для себе більше співали, шоб вони відчували потребу в співі. І, шо важливо, потребу в тому, шо спів допомагає не тільки розважаться і проводить приємно час, але й розслаблятися і знімати стресові накопичення всередині. За 50 років я б хотіла, шоб уже всі жителі Чернігова співали. Колядки-щедрівки дак точно, ну, може, ще веснянки. І лірику обов’язково. Шоб можна було гулять по парку й чути, як десь там молоді люди (або не молоді) сидять на лавці і просто співають самі для себе.
Повний подкаст із бонусними музичними треками тутФейсбук-сторінка Співочої майстерні тут
Цифровий архів фольклору Слобожанщини та Полтавщини тут